Для професорки кафедри патологічної анатомії з секційним курсом та судовою медициною ТНМУ Оксани Кузів медицина стала не просто фахом, а справою життя. Пройшовши шлях від лікарки районної лікарні до однієї з перших жінок — докторок медичних наук у виші, вона й нині зберігає неймовірну жагу до знань. В інтерв’ю напередодні свого ювілею Оксана Євстахіївна розповіла про вибір професії, викладачів-легенд і власні наукові здобутки, а також поділилася думками про сучасних студентів, штучний інтелект і гарвардський успіх сина.
«Я дала собі слово: обов’язково стану лікаркою»
– Оксано Євстахіївно, про деякі факти з вашої біографії я дізналася з інтернету, зокрема й те, що ви народилися у селі Пробіжна неподалік Чорткова одразу ж після Другої світової війни. Як у дівчинки того повоєнного часу з’явилася така доволі амбітна мрія – стати лікаркою?
– Незважаючи на те, що в моєї мами було лише чотири класи церковнопарафіяльної школи, а нас було троє дітей та працював лише один батько (до речі, агрономом), у сім’ї завжди панував дух науки, культ освіченості. Мої батьки дуже хотіли, щоб їхні діти були «вченими», тобто здобули вищу освіту. Згодом так і сталося. Старший брат навчався у Львівській політехніці, мав дар до техніки, працював у конструкторському бюро ще під час навчання у виші. Але доля зіграла з ним злий жарт. Одного літнього дня, коли ніщо не віщувало біди, він грав з друзями у футбол, спітнів і кинувся в річку, щоб охолодитися. Невдовзі розвинувся ревматизм, а згодом – комбінована вада серця. Він не дожив до отримання диплома лише місяць і помер, коли йому було двадцять чотири роки. На похорон приїхав і декан, і багато викладачів з інституту. Пригадую, як тепло вони відгукувалися про мого брата, його блискучий розум, талант винахідника. Для нашої сім’ї це була непоправна втрата. Я дуже любила брата, його смерть стала для мене великим горем. Тоді й дала собі слово: чого б це мені не вартувало, обов’язково стану лікаркою, щоб такі люди, як мій брат, не йшли із життя молодими.
Школу закінчила із золотою медаллю, брала участь в олімпіадах з хімії, до слова, посіла третє місце в Україні. Але фортуна була не зі мною, тому з першого разу в медичний інститут не вступила. Друга спроба виявилася вдалою. Так я стала студенткою Тернопільського медичного інституту.
– Коли розпочалися заняття, не було розчарування у виборі?
– Ні. Жодного разу не пошкодувала. Тоді я й не сподівалася, що закінчити інститут мені вдасться без жодної четвірки, тільки з відмінними оцінками. Навчатися в ті часи нам було дуже цікаво, навіть у повітрі витало бажання дізнатися якомога більше. Всі мріяли про майбутній фах. А як опанувати його без знань? Ми днювали й ночували в «анатомці», ділилися одне з одним підручниками. До речі, не було такого, щоб хтось «випросив» кращу оцінку чи незаслужено її отримав – оцінювання було справедливим і чесним.
– Про тодішніх викладачів ходять легенди. Хто вам запам’ятався найбільше?
– Минуло багато років відтоді, як я закінчила виш, але легендарні постаті багатьох викладачів ніколи не зітруться з пам’яті. Без перебільшення, це був цвіт української медичної науки, і про кожного є що розповісти. Серед сузір’я викладацького колективу особливо яскраво вирізнявся тодішній ректор, професор Петро Омелянович Огій. Я не перераховуватиму його наукових заслуг, але наведу кілька малопомітних, на перший погляд, «дрібниць», що яскраво засвідчують, яка це була порядна, добросердечна людина. Коли ми виходили з аудиторії, Петро Омелянович завжди першими пропускав студентів, а тоді вже виходив сам. Складалося таке враження, що кожного з нас він знав на ім’я – так поважав студентство.
Особливі лекції читав нам професор Еммануїл Бергер. Насичені матеріалом, з глибоким аналізом, вони викликали неабияке захоплення у студентів. Між нами навіть точилася боротьба за те, хто сяде у перші ряди, щоб краще його чути. Бергер був бездоганний у всьому. Навіть його зовнішній вигляд, а проводив він лекції без білого халата, викликав захоплення. Його стиль одягу, як і лекції, був продуманий до дрібниць: костюм ідеально сидів по фігурі, сорочка в тон до костюма, краватка гармонійно вписувалася в цей ансамбль. Словом, це була людина з тонким смаком у всьому.
– За яким принципом у ті часи скеровували на місце праці?
– За рейтингом. А оскільки він у мене був високий, то мала право обрати місце праці серед перших. Так ми з чоловіком (бо навчалися на одному курсі) обрали Бережани. Його скерували в районну лікарню терапевтом, а мене – акушеркою-гінекологинею.
Дуже добре запам’ятала свій перший робочий день, бо таке, як кажуть, не забувається. Був ранок, пів на восьму, я заходжу в пологову залу, де на акушерському столі лежить породілля, в якої почалася кровотеча. «Ви хто?», – запитує мене акушерка. «Мене скерували до вас на роботу гінекологинею», – кажу у відповідь. Дивлюся на породіллю, а вона позіхає. «Треба переливати кров», – звертаюся до акушерки. «Так. Але групу крові в нас визначає лікар, – промовляє та у відповідь. – Ось тут кров, там сироватки, робіть лабораторне дослідження». Сказати чесно, я розгубилася, але вигляду не подаю. Аж тут відчинилися двері й зі страшними криками та нецензурною лексикою до зали просто влітає лікар. «Чому ти досі не визначила групу крові? Підключай систему!»– кричить він до акушерки. Буквально за мить вона все зробила як належить, а я пройшла своє перше бойове хрещення. Ніколи цього не забуду. Згодом я легко влилася в колектив, практична робота мені дуже сподобалася: лікувала пацієнток, проводила оперативні втручання та викладала в Бережанському медучилищі.
Наука як місія та перемога маминої молитви
– Звідки бере початок ваш науковий шлях у ТНМУ?
– Якщо я розповідатиму про велике покликання науковця, це буде не зовсім правдою чи напівправдою, хоча наука мене завжди захоплювала. Але в цьому випадку, на мій погляд, біль-шу роль відіграла мамина молитва. Вона «відмолила» мене від гінекології, бо була глибоко віруючою людиною, а я робила штучне переривання вагітності. Ясна річ, мама не хотіла, щоб її дитина була причетна до такого гріха. Дату, коли я прийшла на роботу в свою альма-матер, дуже добре пригадую: це було 9 вересня 1974 року.
– Як визріло рішення йти в науку? Адже не кожен, навіть найталановитіший лікар може бути науковцем.
– І навпаки. Щодо мене, то справді наукову працю я дуже любила. В ті часи вміння творити науку було в ціні, про плагіат ніхто й не замислювався – всього досягали завдяки власному розуму та прагненню займатися науковою діяльністю. Мене ще після закінчення інституту запрошували в аспірантуру, але ми з чоловіком обрали практичну охорону здоров’я ще й тому, що там була більша зарплатня, а на науковцях тоді держава економила. Вижити сім’єю за ті кошти було практично неможливо. Батьки, які працювали в колгоспі фактично за трудодні, теж допомогти не могли. Ми ще зі студентських років жили винятково на власні кошти – в мене була підвищена стипендія, в чоловіка – звичайна, так і виживали. Коли ж отримали першу зарплатню, була така радість! Це були інші гроші, тому й одразу пішли працювати. Десь далеко в душі я, звісно, фантазувала про улюблену справу, наукові дослідження, але то була лише мрія.
– У нашому університеті вам довелося займатися не лише науковою, а й педагогічною, виховною роботою, певний час ви виконували обов’язки заступниці декана медичного факультету. На ваш погляд, чим відрізняються тогочасні студенти від нинішнього покоління?
– Вони дуже різняться. Якщо нинішнє – це так зване покоління, «народжене в мережі», то всі попередні, зокрема й мої сучасники, були більше прикуті до книжки. Наше студентське життя минало серед медичної літератури, підручників у читальній залі інституту, ми передавали книжку з рук у руки як коштовність. Зараз ситуація кардинально протилежна: в епоху цифрової ери книжка, на жаль, втратила свою цінність, бо практично про все можна дізнатися з інтернету. Я не стверджую, що це дуже погано, але коли людина читає, мозок чіпляється за так звані фізичні «якорі». Це доведені наукові факти: тексти запам’ятовуються краще саме з паперових сторінок, книжка допомагає розвинути концентрацію, пам’ять, мислення, уяву – тобто, читаючи, людина проживає безліч емоцій, а не споживає вже готовий продукт.
Студенти ж зараз почасти не послуговуються власним мисленням: намагаючись вирішити ситуаційні задачі, які ми даємо на заняттях, вони одразу вдаються до послуг штучного інтелекту. Я не проти ШІ, бо це значні переваги у багатьох сферах, але до чого ж це призведе, коли студенти перестануть мислити й розмірковувати? Уявімо собі лікаря, який, верифікуючи діагноз чи призначаючи лікування, користується, як на заняттях, винятково ШІ. Чи хотіли б пацієнти собі такого фахівця? Напевне, ні, бо лікування – це в певному сенсі мистецтво, яке потребує бачення цілісної картини хвороби, вміння знаходити правильні рішення в нестандартних ситуаціях, емпатії, індивідуального підходу та ще чимало інших якостей лікаря. Чи можна все це замінити популярним серед студентів штучним інтелектом? Гадаю, ні.
– Оксано Євстахіївно, ваш шлях у нашому університеті ще й став невіддільною частиною вашого особистого життя…
– Маєте на увазі, що мій чоловік, Петро Петрович Кузів, був викладачем, професором ТНМУ?
– Так.
– Історія нашого сімейного життя нараховує 60 прекрасних років, але розпочалася вона з дещо трагічних подій. Наші стосунки зародилися ще коли ми були студентами, а після закінчення третього курсу одружилися. Коли проходили виробничу практику в Чортківській районній лікарні, чоловік захворів. Діагноз був надто невтішний – підгострий швидкоплинний злоякісний гломерулонефрит. Лікарі давали всього пів року життя. Але, як мовиться, на все воля Божа. Згодом чоловік поїхав до Києва проходити клінічну ординатуру. Це було відділення нефрології, там лікували пацієнтів, які фактично були приреченими. Очевидно, від безвиході (бо ж гемодіалізу в ті часи не було) їх намагалися лікувати голодом – це один із способів лікування хронічної ниркової недостатності. Чоловік теж захопився цією методикою спочатку як пацієнт. Лікувальне голодування сотворило диво – Петро Петрович одужав і вирішив, що своє наукове життя присвятить вивченню впливу голодування на стан організму. Його докторська дисертація саме й була присвячена темі клінічного вивчення розвантажувально-дієтичної терапії, тобто лікувального голодування за різних захворювань.
Автофагія, лікувальне голодування та родинний науковий дует
– Чи розділили ви чоловікове захоплення голодуванням?
– Звісно. Я хотіла його підтримати. Тема моєї докторської дисертації «Вплив лікувального голодування на імунну систему» виявилася доволі «вдячною». Так я змогла втілити «тему життя» свого чоловіка й науково довести лікувальний вплив голоду за розмаїтих захворювань шлунково-кишкового тракту. Це було доволі давно, в ті часи я була однією з перших в Україні, хто порушив тему автофагії. У своїй докторській дисертації розкрила механізми дії лікувального голодування через підвищення активності автофагії.
– Долучалися до Петра Петровича під час розвантажувальних днів?
– Так. Розпочинали голодування разом, але до фінішу доходили вже поодинці. Я утримувалася від їжі 21 день, а чоловік голодував ще більше – 40 днів. Завжди намагалися голодувати під час посту. Чоловік ніколи не називав цей процес голодуванням, а постом.
Гордість за синів, онуків і вміння жити тут і зараз
– Ви разом з чоловіком – професорська родина, виховали не одне покоління студентів. А на власних дітей часу вистачало?
– Зауважу, що в ті роки, коли я захистила докторську дисертацію, нас було лише чотири жінки – докторки наук в університеті. Певна річ, на дружину та матір в родині лягає чимало домашніх клопотів. Але нам вдалося й дітей виховати успішними людьми.
Старший син закінчив наш університет, проте обрав практичну медицину, бо, очевидно, з дитинства відчув усі «переваги» наукової та педагогічної праці. Отож робить те, що йому до душі. Працює реаніматологом-анестезіологом у другій міській лікарні Тернополя, користується заслуженим авторитетом серед колег і пацієнтів. Мені ж, звісно, від того втішно.
Молодший син не обрав медицину: він закінчив школу на «відмінно» та вступив до Львівського університету ім. Івана Франка, який також закінчив з відзнакою та здобув два дипломи – «міжнародника» й перекладача. Працював понад десять років у Європейському банку реконструкції та розвитку в Лондоні. Цього року трапилася ще одна приємна подія – син запросив мене на вручення диплома Гарвардського університету, де він навчався на відділенні штучного інтелекту. У мене й досі такі враження, які важко передати словами, бо це потрібно відчути. Я горда не лише тим, що мій син отримав диплом магістра одного з найпрестижніших університетів світу, але й тому, що він не шукає легких шляхів: замість запропонованих у програмі шести дисциплін, він обрав аж дванадцять і всі склав на «відмінно». Мене переповнювали відчуття, коли підходили викладачі, дякували за сина, мовлячи, що такі студенти – на вагу золота. Щаслива, що в мене такі діти. Я взагалі багата людина: маю двох прекрасних онучок, гарну та розумну невістку, теж лікарку, троє правнуків, які мене люблять, а я – їх. Що ще потрібно людині для щастя?
– Що надихає вас у житті?
– Люблю читати художні твори. Книжка завжди була зі мною по життю. Захоплююся постановками та грою наших тернопільських акторів. Часто ходжу до кінотеатру на перегляди кінофільмів. Подобається пізнавати різні країни та міста світу, я в захопленні від архітектури Бостона, Будапешта та Відня. Моя племінниця, професорка Національного медичного університету ім. О. Богомольця Наталя Балацька, часто запрошує мене на конференції, а я кожного разу відкриваю щось нове для себе, знайомлюся з людьми, які творять науку. Таке моє теперішнє життя.
– Що може зробити ваш день?
– Не так давно я почала наслідувати дуже гарне правило: жити не вчорашнім і не завтрашнім днем, а зараз і тепер. Не поспішаючи тішуся сходу сонця, насолоджуюся деревами, природою, милуюся людьми, які йдуть вулицею у вишиванках. Коли телефонують діти чи онуки – це особлива радість. Зустрічі з дітьми, внуками, правнуками роблять мій день неповторним.
Уже розпочався новий навчальний рік, я дуже щаслива, що можу після кількох місяців відпустки зустрітися з колегами. Для мене це така відрада, бо всі мене на кафедрі шанують і люблять, як і я їх. Зараз кафедру очолює мій колишній студент, професор Петро Романович Сельський. Він – надзвичайна людина, його шанобливе ставлення та увага до кожного з нашої команди науковців заслуговують добрих слів. Я вдячна, що він створює атмосферу доброзичливості й у ставленні до мене. З великою радістю йду на роботу.
– Який подарунок буде для вас найприємнішим до ювілею?
– Коли зберуться за одним столом мої рідні люди – діти, внуки, правнуки й, звісна річ, моя рідна кафедра. Я побачу щирі усмішки, теплі очі, радісні погляди моїх найдорожчих людей. І це буде момент великої внутрішньої гармонії, а вона – більша за щастя.
Лариса ЛУКАЩУК